Настрої українських вболювальників коливаються разом з результатами команди. Але, останнім часом, результати гри збірної України не радують вболювальників. Тому починається улюблена гра – пошук винуватців. І винуватці є. Але, як часто буває в реальному житті, не все так просто.
Головний тренер
Було не дуже зрозуміло чому вболювальники і журналісти чекали на Реброва. При всій повазі до здобутків фахівця, його бачення футболу залишилося в далекому 2010 році.
На зараз також очевидні прорахунки у підготовці до матчів. Напевне, С. Ребров вважає що його стиль та оргганізація гри не потребують адаптації під суперника. В той самий час, суперники (можливо, крім збірної Бельгії) чудово використовують слабкі сторони нашої збірної і нівелюють сильні. Є питання і по вибору гравців на матчі, і те, які задачи вони виконують.
Тренерські прорахунки очевидні. Чи потрібна зміна тренера? Так. Але проблема в тому, що не має на кого змінювати. Українська тренерська школа це просто організація з видачі ліцензій. І навіть досвід С. Реброва тут не став у нагоді. Будемо відверті, він не є затребуваним фахівцем. Його досягнення залишилися у минулому, як і бачення футболу.
Гравці
Попри розмови про „золоте” покоління ми маємо далеко не самих сильних гравців. Гра збірних доволі примітивна і, в багатьох факторах, базується на індивідуально сильних виконавцях. Де б була збірна Франції без Мбаппе? Навіть збірна Англії з їх тренером потребують виконавців, які можуть взяти гру на себе в певних епізодах.
В збірній України таких виконавців не має. При цьому є очевидні проблеми з майстерними виконавцями в центрі поля. Є кадрові проблеми з захисниками.
При незрозумілій і пасивній організації гри ніхто з гравців не отримує можливості реалізувати себе на полі. Тільки через помилку суперника, або через низький рівень суперника. Умовний Ліхтеншейн наша збірна ще здатна перемагати.
Але тут ще більш серйозна проблема, яка полягає у підготовці наших гравців, причому починаючи з дитячо-юнацького футболу. Так, є швидкі гравці „від природи”, але з обмеженим набором індивідуальних тактико-технічних дій та з повним нерозумінням як грати в групових тактичних діях. Навіть без плана на гру і тренерський настанов гравці мають бачити ситуацію, домовлятися між собою, шукати рішення, вибудовувати бодай прості комбінації. Але цього не відбувається при грі з рівними суперниками. І тут ми переходимо до доволі неприємної причини.
Деградація системи футболу
Існування юнацьких, молодіжних збірних викликає все більше
питань. Який принцип відбору гравців? Як задачи цих збірних? Який результат
планується? Які критерії відбору тренерів? Які ключові показники роботи
тренерів? Не зрозуміло.
Тут багато питань до УАФ. Звісно, можна намалювати „стратегію розвитку
футрболу” в PowerPoint
на колінці і „презентувати” її. Особисто в мене саме таке відчуття від приходу
„нового керівництва”. Але змін не має, ситуація погіршується. Який сенс
залучення до збірної сина Шевченка та інших?
Навіть якщо з’являється молодий талант, то дуже швидко він зникає. Додають сюди
проблем і наші журналісти. Без образ, шановні майстри слова, але більшість з
„талантів” не заслуговує на ті аванси, які ви їм роздаєте. Так, я розумію, що
треба про щось писати, що фінансування теж важлива складова. Але все частіше за
великою PR компанією
чергової „зірочки” виявляється пшик.
Нажаль, не сприяє розвитку футболу і війна. Дітей та юнаків батьки вивозять за кордон. Змагання в ДЮФЛ багато втрачають, адже питання безпеки важливіші. Перша та Друга ліги втратили рівень. В УПЛ добра половина клубів це рівень Першої ліги у кращому випадку. Тренери без ідей, клуби без цілей, існування заради існування. Чи може в таких умовах футбол розвиватися? Ні. Він деградує. І є ключова проблема.
Український футбол забронзовіл
Вже кілька років пишу, що Україна не є футбольною країною.
І, можливо, ніколи не була. Не має якої-небудь системи, яка б виділяла нашу
країну. Так, кілька гравців грає в ТОП-5 чемпіонатів. Але це цілком нормально
для країни з таким населенням і наявністью певної бази. Так, були певні
здобутки, але чи були справді великі досгянення? Кубок УЄФА? Півфінал Ліги
Чемпіонів 1999-го? Чвертьфінал Чемпіонату Світу 2006 року?
Це справді досягнення футбольної країни? А скільки незрозумілих поразок на стадії плей-офф?
Всі ці поразки говорять про певну нестабільність і відсутність відповідної системи.
І якщо в перші роки існування збірної України такі поразки можна було пояснити тяжкою спадщиною радянського минулого та перехідним етапом, то зараз пояснення одне. Український футбол забронзовів.
Наш футбол тривалий час був тим, чим прийнято було пишатися.
Більш того, хтось придумав, що український футбол є унікальним явищем. Після
смерті Лобановського проривів вже не було. Шахтар Луческу, швидше, був
результатом еволюції футболу. І лише на клубному рівні. Команда, основу якої
складали іноземці, мало могла вплинути на розвиток збірної. А згодом, Шахтар
теж безнадійно відстав від європейського футболу. І попри участь в єврокубках,
насправді, вже не являє булої сили. А так само, як і колись Динамо, просто
експлуатує ім’я та набутки минулого.
Нажаль, ситуація лише погіршується. Жодних змін, жодних реформ, жодного руху
вперед. Футбол то священа корова, футболісти і бувші футболісти – святі люди.
Головний девіз, ми все робимо вірно, бо нічого не робимо.
І знов, мова не про окремі випадки, а мова про систему. Продати М. Мудрика за
70 млн. доларів це окремий випадок. А системи не має. Лише з початком так
званого „масштабного вторгнення” частина футболістів згадала, що все життя
мріяли спробувати свої сили в чемпіонатах Литви, Чехії, Словакії, Польщі та
багатьох інших. Проте Україна не була і не стала „експортером” футбольних
талантів.
Системи не має. А те, що існує, не пристосовано до вимог сучасного футболу.
Тому не має реальної конкуренції.
Ще за життя Лобановський казав, що футбол буде ставати більш швидчим,
інтенсивнішим. Валерій Васильович дійсно був генієм, який розумів напрями
розвитку у провідних країнах. Тренера та футбольної людини такого масштабу у
нас зараз не має.
Ситуація в Україні нагадує ситуацію у Польщі. Здається, там є купа хороших футболістів, в тому числі тих, хто виступає на високому рівні в клубному футболі. Але дивитися гру збірної Польщі важко. Досягнення – мізерні.
Наш футбол теж перетворився на суто локальний футбол. І навіть
коли мова йде про збірну, то питання створення системи не виникають. Треба
просто обрати нашого українського тренера і все. І неважливо які ідеї він хоче
реалізувати.
Те саме стосується гравців. Більшість футболістів збірної це гравці УПЛ. Суто
локального футболу, далекого від сучасних трендів. Це не погано, це просто
такий шлях. Купа країн має локальний футбол, та сама Польща. Наші гравці не
звикли до швидкостей, до пресингу, до боротьби, навантажень, певної контр-гри
суперника. Тому змусити їх грати проти провідних збірних в гарний футбол не
можна. І навіть непровідних. Бо від тієї самої Чехії український футбол
відстав.
Чи можна щось зробити?
Отже, ще раз окреслимо проблему. Наш український футбол самий кращий, ми все робимо вірно, просто треба підкреслити потрібне (поставити в склад Піхальонка, прибрати зі скалуд Ярмоленка, замінити Реброва, дати Реброву час, спробувати грати в 3-4-3, грати в 5-4-1 з низьким блоком).
Тобто називаємо деградацію розвитком, молимося на наш футбол
і наших футбольних людей. Ось це і є забронзовів. Тобто, наш футбол зупинився у
розвитку. І зробив це достатньо давно.
На зараз варіантів змін не так багато. Коли війна на виживання, футбол не є
визначальним. Хоча це є необхідною складової і не лише соціального життя. Попри
сирени, діти йдуть на тренування, а вболювальники очікують результаів від
збірної, бо це хоч якась розрада.
На мою думку, треба почати з кадрів. Гнати „футбольних людей” від управління
футболом. Хочеш тренувати? Тренуй. Хочеш керувати? Ні. Керувати мають фахівці з
управління, які чітко визначають проблеми і здатні створювати системні рішення.
Це набагато складніше ніж за дві години намалювати „Стратегію розвитку”.
Та чи погодиться хтось на таке? Чи є люди, в яких є ідеї по змінам?
Також додам. Потрібні зміни в мисленні вболювальників, журналістів. Тут не має
простих і очевидних рішень. Багато чого втрачено і війна впливає. Потрібно
створювати свою систему, адаптовану до наших умов і можливостей, а також
можливостей людей, що тут живуть.
Ми не футбольна країна. Тож питання, чи хочемо ми нею бути.
Немає коментарів:
Дописати коментар